Re: цензії

Читаю параленьно по кілька книг, бо поезію звик читати під настрій і не всю книгу підряд. Тепер на робочому столі із поезії “Змова дзеркал” Станіслава Вишенського. Хоча у передмові Ольга Деркачова пише, що Вишенський це один суцільний текст, я волію вживати його невеликими дозами. І то не зранку. По кілька сторінок у день читаю “Справу Василя Стуса”, укладену Вахтангом Кіпіані. Такий самий важкий для сприйняття Раґулі Власідзе зі своїми драматичними творами, зібраними у книзі “Провінційне пекло”. Наразі я прочитав тільки половину першої п’єси, тому про враження зможу сказати згодом. Із прози останнім часом читав твори друзів: Михайла Рошка “Пастку”, Ярослава Ткачівського “Навію», Василя Добрянського "Зламані сходи", Степана Процюка “Інфекцію” та Наталки Дурунди “Зраду”. Частину малої прози Михайла Рошка я вже читав у попередньому виданні. Ще десять років тому порушені ним теми звучали більш актуально. Тепер це все вже переходить у категорію “мемуарної" художньої прози. Але надзвичайно колоритної і цікавої. Маю на увазі його “армійські” оповідання. Загалом ці всі книги дуже читабельні, сюжетні, “ковтаєш” їх на одному диханні. Зі світової класики із задоволенням перечитав «Жінку в пісках» Кобо Абе. Але найбільше захоплення викликала у мене книга, на яку я вже писав рецензію і яку мав можливість читати ще в рукописі - це роман Тані П’янкової “Чужі гріхи”. Виписані характери, цікавий сюжет, легкість письма, надзвичайно багата колоритна мова, тонко підмічені деталі – усе це є під однією обкладинкою, виданої у “КСД” книги. Після серії презентацій “Чужих гріхів” у західних областях України шанувальники творчості Тані П’янкової все частіше почали називати її “Королевою української прози”. Вважаю, що вона цілком заслуговує на це звання.

Що не сподобалося? Зізнаюся, що якщо мені щось не подобається, то я не читаю. І згадувати про те не хочу. Але є таке, що не подобається і про що варто сказати. Раніше я багато поезії читав у Інтернеті, у соціальних мережах. Тепер, особливо у період карантину, намагаюся проходити повз, зупиняючись хіба на сторінках тих, кого давно люблю. Бо потік неграмотного і невмілого римування, яке люди масово продукують і намагаються видати за поезію, може просто вбити. Я навіть термін для цього всього придумав – “рими, народжені вірусом”.

Що рекомендуєте прочитати іншим?

Кожен читач виробляє свої критерії у формуванні власної бібліотечки. Тому рекомендувати можна конкретно якійсь людині, яку ти особисто знаєш. Якщо вважати, що я рекомендую комусь близькому, то назву кілька книг: Таня П’янкова “Чужі Гріхи” і “Сонце в подолку”, Джордж Орвел “1984”, Мирослав Дочинець “Горянин”. А для тих, хто любить добрі вірші, рекомендую альманах жіночої поезії “М’ята”, “Так мовчав Заратустра” Сергія Пантюка та нову збірку чудового поета Богдана Томенчука “Дві джезви”. Ну і, звісно, Анатолія Кичинського. Усе.

Що плануєте прочитати найближчим часом?

Спочатку дочитаю те, що вже почав. Відтак, у черзі наступні книги: Тарас Прохасько “Так, але…”, Габріел Булеца “Унґвар, або Журба за містом У”, Марина Гримич “Клавка”, Джон Фаулз “Колекціонер”, Салман Рушді “Опівнічні діти”, Кобо Абе “Чуже обличчя”… Мій син Валентин Кузан порекомендував мені почитати Бориса Віана “Шумовиння днів” та Інгмара Бергмана “Довірливі розмови”, але їх ще треба придбати. А ще очікую на нові книги від Сергія Жадана та Юрія Андруховича.